Скасували комісі Альфа Банка на 27 000 грн. Зобов’язали банк перерахувати залишок!

Справа № 336/8473/21

Пр. № 2/336/1194/2022

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2022 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючогосудді Щасливої О.В.,

розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства “АЛЬФА-БАНК” про захист прав споживачів, визнання частково недійсним договору про надання споживчого кредиту,зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до суду з позовом про захист прав споживачів, визнання частково недійсним кредитного договору, укладеного між сторонами 7 квітня 2017 року.

В обґрунтування позову зазначила, у відповідності до укладеного між сторонами договору про надання кредиту № 500587972 за вказаним договором обліковується картковий рахунок № НОМЕР_1 , а фінансова установа нараховує позичальнику оплату за послуги з розрахунково-касового обслуговування основної картки щомісячно в залежності від суми заборгованості. Банком встановлено комісійну винагороду за переказ коштів та приймання готівки на його рахунки, які регулярно сплачуються позичальником. Не погоджуючись з вказаними умовами договору, позивач неодноразово зверталась до відповідача з приводу надання кредитором копій усіх укладених сторонами договорів, а також детального розрахунку заборгованості, що увінчалось наданням витребуваних документів, проте дуже низької якості печаті. За відповіддю «АЛЬФА-БАНКА», загальна сума заборгованості позивача станом на 27.08.2021 року обчислюється сумою в 28114 грн. 27 коп., при цьому за період з 7 квітня 2017 року по 27 серпня 2021 року з рахунку № НОМЕР_1 списано загальну суму 134781 грн. 72 коп., які складаються з вартості зняття готівки та покупок в сумі 87398 грн. 11 коп.; комісії за операції в банкоматі в сумі 45 грн.; відсотків за готівкові операції 17201 грн. 78 коп.; відсотків за прострочену заборгованість в сумі 120 грн. 74 коп.; відсотків за несанкціонований овердрафт в сумі 306 грн. 84 коп.; відсотків за прострочений овердрафт в сумі 54 грн. 41 коп.; відсотків за послугу «Моментальна розстрочка на картці» в сумі 18 коп.; комісії за послугу «Моментальна розстрочка на картці» в сумі 203 грн. 53 коп., штрафних санкцій в сумі 800 грн., плати за страхові пакети в сумі 807 грн. 05 коп.; плати за СМС-інформування в сумі 345 грн., суми розрахунково-касового обслуговування в сумі 27499 грн. 08 коп. За той самий період, а саме: з 7 квітня 2017 року по 27 серпня 2021 року, на рахунок № НОМЕР_1 надійшли кошти в розмірі 106667м грн. 45 коп. На думку позивача, відповідачем необґрунтовано завищено суму заборгованості та протиправно списані грошові кошти в сумі 28705 грн. 33 коп., які складаються з комісії за операції в банкоматі в сумі 45 грн., яка не повинна стягуватися, так як платежі здійснювалися на погашення кредитної заборгованості безпосередньо через банкомат «АЛЬФА-БАНКА»; відсотків за несанкціонований овердрафт в сумі 306 грн. 84 коп., який не обґрунтований жодними положеннями договору між сторонами; відсотків за прострочений овердрафт в сумі 54 грн. 41 коп., який також не передбачений договором; штрафних санкцій в сумі 800 грн., які стягнуті безпідставно через відсутність прострочення платежів з боку позичальника, що регулярно здійснював позивач, проте вони були невірно розподілені кредитором; вартості розрахунково-касового обслуговування в сумі 27499 грн. 08 коп., нарахування якої є повністю неправомірним.

При укладенні кредитного договору були порушені права ОСОБА_1 як споживача, оскільки їй не було надано для ознайомлення текст договору, що потягло за собою включення до нього низки несправедливих по відношенню до споживача умов, зокрема, умов про сплату позичальником комісії за обслуговування кредитної заборгованості, без інформування про те, які саме послуги надаються за сплату вказаної комісії, а такі дії посягають на зміст статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» про заборону включення до договорів із споживачем умов, які є несправедливими. Разом з тим позичальником на виконання умов кредитного договору сплачені кошти на погашення кредитної заборгованості, які були розподілені на погашення комісії, оплату розрахунково-касового обслуговування, штрафів, що нараховані через прострочення платежів, які виникли через неправильний розподіл сплачених позичальником коштів.

Умовами договору між сторонами передбачено одночасну сплату комісії як за розрахунково-касове обслуговування, так і комісії за переказ коштів та приймання готівки з подальшим зарахуванням на рахунки банку. Необхідність подвійної сплати комісії банку свідчить про дисбаланс договірних прав та обов`язків не на користь споживача та про недійсність умов договору в цій частині як такого, що суперечить актам цивільного законодавства, зокрема, змісту ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів».

У зв`язку з викладеним позивач просить визнати недійсним договір № 500587972 від 07.04.2017 року в частині зобов`язання позичальника сплачувати щомісячну комісію за кредитом, а також зобов`язати акціонерне товариство «АЛЬФА-БАНК» здійснити перерахунок кредитних зобов`язань позивача за договором № 500587972 без врахування щомісячної комісії за кредитом.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.10.2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Заходи забезпечення позову, доказів в справі не застосовувались.

Позивач і представник відповідача, належним чином повідомлені про дату, час та місце вирішення спору, до суду не з`явились, надавши письмові звернення, які містять прохання про проведення судового засідання у їх відсутність; заява позивача, крім того, – прохання про задоволення позову, представника відповідачапро відмову в задоволенні позовних вимог.

Означені обставини в силу ст. ст. 211, 223 ЦПК України зумовили проведення судового розгляду у відсутність учасників справи.

З письмового відзиву відповідача випливає, що акціонерне товариство «АЛЬФА-БАНК» позов не визнає у повному обсязі з огляду на такі обставини.

Всі умови договору погоджені між сторонами та підписані ними, що свідчить про добровільність їхнього волевиявлення. Кредитний договір містить інформацію як про суму кредиту, так і про детальний розпис його сукупної вартості. У відповідності до ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги, а вказаний Закон не містить заборони на встановлення у договорі про споживчий кредит комісій та інших обов`язкових платежів за додаткові та супутні послуги кредитодавця. Зокрема, у пункті 3.1 договору сторони погодили розмір та порядки сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування, а саме: за переказ коштів1,8 відсотків від суми переказу, надання кредиту гривень, обслуговування кредитної заборгованості сторони погодили встановити в розмірі 650 грн.

У відповідності до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла до набрання Законом України «Про споживче кредитування» законної сили, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Такі ж саме положення містилося в пункті 3.6 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які втратили силу на підставі постанови Правління Національного банку № 49 від 08.06.2017 року, у відповідності до яких банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Проте Закон України «Про споживче кредитування» та Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною на момент укладення правочину, частина якого оспорюється, вже не містили жодних посилань на те, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Так само і «Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджені постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168, які містили положення про відсутність у фінансових установ права встановлювати означені платежі, втратили законну силу з прийняттям постанови Правління Національного банку України № 49 від 08.06.2017 року.

У зв`язку з викладеним просить про відмову в задоволенні позову.

Окрім того, відзив містить клопотання про застосування позовної давності, яка, на думку представника відповідача, пропущена позивачкою, так як договір між сторонами укладений 22 вересня 2017 року, і в цей же день позивачка отримала його копію, текст якої мала змогу прочитати. Між тим правом на відмову від кредитного договору на протязі чотирнадцяти днів не скористалась, а користувалася послугами банку на протязі років, а подаючи цей позов, пропущення давності будь-якими причинами не обгрунтовує.

Вивчивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та перевіривши їх наданими сторонами доказами, суд знаходить позов таким, що підлягає задоволенню, враховуючи такі міркування.

Судом встановлено, що 7 квітня 2017 року між акціонерним товариством «АЛЬФА-БАНК» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у вигляді відкриття кредитної лінії у сумі 29976 грн. 60 коп. Відповідно до умов Оферти на укладення угоди про обслуговування кредитної карти сторонами встановлений обов`язковий мінімальний платіж в розмірі 7 відсотків від суми загальної заборгованості за кредитною лінією та встановлений розмір процентної ставки у вигляді 12,99 процентів річних (а. с. 58-66).

У відповідності до п. 3. оферти-акцепту пропозиції про укладення угоди про надання особистого кредиту під час користування кредитом банк надає позичальнику за його бажанням послуги з розрахунково-касового обслуговування, в тому числі послуги з розрахунково-касового обслуговування кредитної заборгованості, у порядку та на умовах, визначених цим пунктом та договором про комплексне банківське обслуговування. За надання послуг, що вказані в цьому пункті, встановлюється наступна комісійна винагорода, яка сплачується позичальником в порядку та строки, зазначені нижче, а саме:

-за переказ коштів за допомогою програмно-технічного комплексу самообслуговування агентів банку комісія становить 1,8 % від суми переказу без ПДВ (п. 3.1. (а));

-за переказ коштів за допомогою програмно-технічного комплексу самообслуговування банкомата Банку з функцією кеш-ін у випадку, якщо сума платежу становить 5000 грн. включно, – 15 грн. без ПДВ (п. 3.1. (б));

-за приймання готівкових коштів від клієнта з подальшим зарахуванням на рахунок в банку50 грн. без ПДВ (п. 3.1. (в);

-за надання кредиту(п. 3.1. (г);

-за обслуговування кредитної заборгованостів розмірі 650 грн. без ПДВ (п. 3.1. (д).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зобов`язання, що витікають з окремих видів правочинів внормовані Підрозділом І Розділу Ш ЦК України.

Особливості зобов`язань, встановлених договором кредитування регламентовані параграфом 2 глави 71 Підрозділу І Розділу Ш ЦК України.

Зокрема, у відповідності до ст. 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

З наведеного положення закону випливає, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Що стосується обов`язку позичальника, отримання ним коштів в кредит, за змістом вказаної статті, кореспондується з його обов`язком сплачувати проценти за користування кредитними коштами.

Договір між сторонами є публічним договором, до якого застосовуються правила законодавства про захист прав споживачів.

Метою Закону України «Про споживче кредитування» є захист прав та законних інтересів споживачів і кредитодавців, створення належного конкурентного середовища на ринках фінансових послуг та підвищення довіри до нього, забезпечення сприятливих умов для розвитку економіки України, гармонізація законодавства України із законодавством Європейського Союзу та міжнародними стандартами , а сфера дії простирається на відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування.

Посилаючись у відзиві на те, що ані Закон України «Про споживче кредитування», ані Закон «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на момент укладення договору між сторонами, не містили посилань на те, що підставою для визнання недійсним положень кредитних договорів є умови щодо плати за обслуговування кредиту, представник відповідача просить про відмову в задоволенні позову.

Суд не погоджується з наведеними умовиводами, виходячи з такого.

Як зазначено, договір між сторонами укладений 7 квітня 2017 року, між тим Закон «Про споживче кредитування» набув чинності 10 червня 2017 року, і так як у відповідності до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства не мають зворотної дії у часі, окрім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують цивільну відповідальність особи, при розв`язанні спору суд застосовує правила законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин.

До вказаного часу, а саме: до 10 червня 2017 року, відносини щодо отримання споживчого кредиту були врегульовані Законом України «Про захист прав споживачів», зокрема статтею 11 цього Закону, за змістом частини першої якої договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Згідно із частиною 4 вказаної статті кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Послугою в розумінні статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яка містить визначення термінів, є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

Оскільки надання кредиту – це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

У відповідності до частин першої-третьої 55 ЗаконуУкраїни «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо), як випливає із змісту п. 3.6. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених Постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року.

Згідно з абзацем другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

І хоча положення кредитного договору, що оспорюються, про сплату позичальником на користь банку комісій, передбачених підпунктом 3.1. пункту 3, і зазначені в договорі між сторонами, але заборона кредитодавцю встановлювати будь-які збори, відсотки, комісії, платежі за дії, які не є послугою в розумінні законодавства про захист прав споживачів, встановлена наведеними судом положеннями законодавства про захист прав споживачів та п. 3.6 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», суд доходить висновку про те, що вказані положення є нікчемними, оскільки дані платежі є платою, встановлення якої було заборонено законодавством, чинним на момент укладення спірного кредитного договору. Встановлення ж всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.

Поняття та види правочинів встановлені статтею 202 ЦК України, відповідно до якої правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, що означає правомірність правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені статтею 203 ЦК України.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону врегульовані параграфом 2 Глави 16 Розділу ІV ЦК України і зводяться до визнання правочину недійсним за позовом однієї із сторін правочину або іншої заінтересованої особи, підставою для чого є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, а в силу ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним єправочин,якщо йогонедійсність встановленазаконом (нікчемнийправочин).У цьомуразі визнаннятакого правочинунедійсним судомне вимагається.

Як слідує з роз`яснень в пунктах 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексомУкраїни (далі – ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року N1023-XII “Про захист прав споживачів” (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року N 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року N161-XIV “Про оренду землі” (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року N 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За змістом пункту 4 вказаної Постанови, судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочинє недійснимчерез невідповідністьйого вимогамзакону тане потребуєвизнання йоготаким судом.Оспорюваний правочинможе бутивизнаний недійснимлише зарішенням суду.

Враховуючи, що законодавство України, яке регулювало правовідносини в сфері надання-отримання споживчого кредиту на момент укладення договору між сторонами, містило пряму заборону банкам встановлювати будь-які збори, відсотки, комісії, платежі за дії, які не є послугою в розумінні законодавства про захист прав споживачів, пункт 3 договору між сторонами про встановлення комісії як такий, чия недійсність встановлена законом, є нікчемним.

Такий висновок викладений Верховним Судом України в постанові від16листопада2016року у справі № 6-1746цс16, і його зміст враховує суд при розв`язанні подібних правовідносин.

Правові наслідки недійсності правочину встановлені статтею 216 ЦК України, відповідно до якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Як випливає із змісту частини 1 ст. 216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вимога прозастосування наслідківнедійсності нікчемногоправочину можебути пред`явленабудь-якоюзаінтересованою особою.

Аналогічні положення містить пункт 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за яким відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

З наведеного випливає, що вимога про встановлення нікчемності правочину може бути розглянута судом за наявності спору про це.

У відповідності до п. 7 вказаної Постанови Верховного Суду України у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Узв`язку звикладеним судпри розв`язанніцього позовувважає заможливе застосуватизасіб захиступрава,що полягаєу встановленнінікчемності окремоїчастини правочину.

Наслідком недійсності нікчемної частини правочину є необхідність повернення безпідставно стягнутих на виконання вказаної умови коштів, тому суд вважає за необхідне задовольнити і вимогу про зобов`язання відповідача здійснити перерахунок кредитних зобов`язань позивача за договором між сторонами від 04.07.2017 року без врахування встановленої пунктом 3 договору комісії.

Вирішуючи клопотання відповідача про застосування давності, суд виходить з такого.

За змістом ст. ст. 256, 257, 261 ЦК України позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, встановлюється тривалістю в три роки, перебіг якого починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В силу ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, якщо суд не знайде підстав для визнання поважними причини пропущення позовної давності.

Як випливає з наданої ОСОБА_1 відповіді банку від 02.09.2021 року на її звернення від 19.08.2021 року, за період 7 квітня 2017 року по 27 серпня 2021 року, з її карткового рахунку було списано певну суму, в тому числі передбачені пунктом 3 договору комісії (а. с. 5).

Оскільки позивач як більш уразлива сторона договору отримала достеменну інформацію про списання з її карткового рахунку сум комісій, що встановлені в пункті 3 договору, тобто дізналася про порушення її права, лише в вересні 2021 року і вже 13 жовтня 2021 року подала до суду цей позов, суд вважає, що давність звернення до суду за захистом цивільного права нею не порушена.

Судовий збір, пільги щодо сплати якого має позивач, належить стягнути з відповідача на користь держави.

Розв`язуючи вимогу позову про стягнення з відповідача на користь позивача витрат з отримання правничої допомоги в сумі 10000 грн., суд виходить з такого.

У відповідності до ст. 141 ЦПК України витрати, пов`язані з розглядом справи, до яких відносяться і витрати з отримання професійної правничої допомоги, покладаються на відповідача у разі задоволення позову.

Витрати напрофесійну правничудопомогу внормованістаттею 137ЦПК України,згідно зчастиною2 якої за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 ст. 137 ЦПК).

У відповідності до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) (1); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) (2); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт (3); ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (4).

Право на професійну правничу допомогу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, гарантовано статтею 59 Конституції України.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акти виконаних або отриманих послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

До складу витрат включаються лише фактично сплачені стороною або її представником (а не будь-ким) витрати, та їх сплата повинна бути підтверджена відповідними фінансовими документами.

Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.

Однією з засад цивільного судочинства в силу ст. 2 ЦПК України є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

За змістом частини 8 ст. 141 ЦПК України докази витрат, які сторона сплатила у зв`язку з розглядом справи, подаються протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Між тим позивачем всупереч вимог наведених положень цивільного процесуального законодавства не надано жодних фактичних даних в обґрунтування не лише розміру витрат з отримання правової допомоги, а навіть доказів того, що вказана допомога їй надавалась.

Керуючись ст. ст. 203, 204, 215, 216 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 59, 60, 209 ч. 3, 212-215, 292, 294 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , до акціонерного товариства “АЛЬФА-БАНК”, ЄДРПОУ 23494714, задовольнити.

Встановити, що пункт 3 договору про надання особистого кредиту № 500587972 від 07.04.2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та акціонерним товариством “АЛЬФА-БАНК”.

Зобов`язати акціонерне товариство “АЛЬФА-БАНК” здійснити перерахунок кредитних зобов`язань ОСОБА_1 за договором про надання особистого кредиту № 500587972 від 07.04.2017 року без врахування передбачених пунктом 3 договору комісій.

Стягнути з акціонерного товариства “АЛЬФА-БАНК” на користь держави 908 грн. 40 коп. судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому додаткове рішення не було вручено в день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана ним протягом тридцяти днів з дня вручення йому додаткового рішення.

Повний текст рішення суду складений 21 червня 2022 року.

Суддя О.В. Щаслива